Сін’їті Хосі - Таємничий юнак

Таємничий юнак
Сін’їті ХОСІ
Міський краєвид. Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину
сновигають машини. Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й
лишається, що сидіти біля телевізорів, кожне в тісній кімнатці, куди чи й заглядає
сонце.
І от у такому місці з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний.
Зазирнув із вулиці у вікно й спитав хлопчака:
– Хіба вам ніде гратися?
– Та ніде. Ми ніколи ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не
стрибали.
– Шкода. Непогано було б для вас розбити тут садок.
– Наші батьки теж так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба! Земля
дорога, а звідки ж грошей узяти!
– Ну що ж, тоді візьмуся я!
– Та невже? Ото всі зрадіють! А я гадав, що таке лише в казках по телевізору
трапляється.
– Сам побачиш!
Юнак не підманув. Добув десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями.
Поробив гойдалки, пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав
малюкам, що збіглися звідусіль:
– Тепер це ваше! Можете гратися, скільки душа забажає.
– Оце здорово!
Дітлахи радісно кричали, стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і
їхні батьки:
– Ото добру справу ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок
вашим іменем, щоб пам’ятати довіку.
Проте юнак був не марнославним, він лише скромно відповів:
– Ет, неістотно, як мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того,
що ви задоволені, а пам’ятати мене нема чого!
Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то
чарівник, який прийшов зробити добро.
А згодом цей же юнак з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні.
Дідусь увесь вік працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все
знецінила. Тепер наголодь доживав віку й не знав навіть, чи матиме завтра шматок
хліба.
– Все життя я мріяв про подорож. Та ба, марні мрії! – зітхав старий.
І саме тоді з’явився юнак.
– Добридень! Ось вам квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях
замовлено й оплачено. А це гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі!
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Сін’їті ХОСІ

Таємничий юнак

– Годі тобі кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують?
– Як хочете, але замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно
працювали, то невже не заслужили такої дрібниці?
Старий розчулився мало не до сліз:
– Коли так, то я справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я
хоч помру спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій,
хлопче!
– Годі вам! Я звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож
приємної подорожі!
І перш ніж старий знову почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері.
Потім юнак з’являвся то тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від
нещасного випадку. Бо колу винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду,
родина потерпілого опинялась у неабиякій скруті.
Якось він навіть відкупив у іноземця мистецьки твір, що його той намірявся
вивезти за океан, повернув до музею й так само непомітно зник. А то дав грошей на
відбудову старовинної споруди, яка от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на
дитячі садки та притулки для бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І
таких прикладів назбиралося чимало.
Люди, яких провідував юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини.
Певно, багатійський синок. А то й…
Та ніхто нічого до пуття не знав, хоч усі погоджувалися, що то добра людина. Ще
б пак, не розтринькує гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б йому грошей
на довше вистачило.
Проте скільки ж їх може бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій
доброчинності. Перший, хто помітив це, був його керівник, начальник податкової
інспекції. Він викликав юнака до себе й суворо запитав:
– Слухай-но, хлопче! Я мав тебе за чесну людину, тому й довірив тобі державні
гроші. А ти мене так підвів! Від твоєї розтрати я мало не зомлів. Як це сталося? На що
ти пустив гроші?
– Одним словом…
І юнак чесно про все розповів. Начальник страшенно обурився, він загорлав:
– Негіднику! Люди сплачують податки, бо вірять уряду! То як же можна
витрачати державні гроші на якісь дурні забаганки!
– Хіба я вчинив кепсько?
– А то ні? Ти просто з глузду з’їхав!
– То виходить, ніби я божевільний, а уряд і державні --">