Сін’їті Хосі - Ера готівки

Ера готівки
Сін’їті ХОСІ
Ранок. Як завжди, закукурікав електричний півень, і я розплющила очі. З вітальні
чувся незнайомий голос. Я зазирнула крізь нещільно зачинені двері до вітальні:
навпроти татка сидів якийсь молодик. Я нашорошила вуха.
– То як? Бажаєте відкрити і в нашому банку рахунок для хабарів?
Із слів гостя я зрозуміла, що то агент якогось банку. Татусь заперечливо похитав
головою:
– Але ж я вже маю такий рахунок у банку, через який проводжу свої комерційні
справи.
Та банківський службовець наполягав:
– Воно то так, проте насмілюся завважити, що такому фахівцеві з космічної
торгівлі, як шановний пан, не завадив би ще один рахунок. Вам, певно, відомо, чим
вигідні послуги нашого закладу: ми виконуємо всі операції якнайшвидше. Лише
зателефонуєте, й гроші опиняться на вашому рахунку. Та й ми відразу інформуємо
своїх клієнтів про надходження. І “Хабарний вісник” щодня розсилаємо!
– Його й інші банки надсилають! – незворушно хитнув головою татко.
– Та що там говорити! Ось погляньте, якщо ви тільки відкриєте рахунок… – На
столику між татком і гостем затуркотіла портативна обчислювальна машинка. – Щось
подібне…
– Ну-ну, подивимося, що з того вийде, – татусів голос пожвавішав.
Я відразу зрозуміла, що тепер розмова затягнеться. А сьогодні ж татко обіцяв
повести мене в космоботанічний сад, та, певно, сподівання марні.
Я перевдяглася й вийшла до вітальні.
– Доброго ранку, тату! Здрастуйте, шановний пане!
І відразу перейшла до справи:
– Татусю, в тебе сьогодні вихідний. То, може, підемо до космоботанічного саду?
– Хіба не бачиш, що я зайнятий? Нехай іншим разом…
Я так і гадала, тому зарюмсала:
– Он як, не хочеш! Ти ж обіцяв…
І заревла голосніше. Татусь сягнув до кишені й простягнув мені золоту монету. Я
ще плакала, але сльози капали лише з одного ока. Татко дістав другу монету. Я
перестала плакати й посміхнулася:
– Гаразд, але наступного разу неодмінно!
Під туркотіння обчислювальної машинки я подалася до їдальні. Втішена двома
монетками, я необачно грюкнула стільцем біля столу й аж злякано зойкнула. Бо, якщо
почує мама, то надає ляпанців. А щоб заслужити пробачення, треба віддати монету.
Тож треба трохи стриманіше виявляти свою радість.
Поснідавши, я вирішила йти до школи, бо ж до космоботанічного саду татко мене
все одно не поведе.
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Сін’їті ХОСІ

Ера готівки

Та відразу за ворітьми я побачила, що мені не пощастило: там уже чекав малий
здирник.
– Гей ти, недолуга! – гукнув він.
Я не вважаю себе за недолугу, але куди дінешся, якщо малий здирник так
вітається. Хоч іноді, гадаю, непогано б йому вітатись якось по іншому. Часу в мене
обмаль, тож якщо торгуватися, спізнюся до школи. А за спізнення треба віддати
вчителеві дві срібні монетки. Тому мовила до малого здирника:
– Здачу маєш?
– Авжеж!
Ще б пак! Хто бачив, щоб у малого здирника та не було здачі! Як завжди, мої
слова означали згоду. Я простягла йому золоту монету й отримала дев’ять срібняків
решти. Здирник вдоволено посміхнувся:
– От і гаразд!
– Ти б кинув це діло! Вигадай щось краще.
– Незле б, але я дурний.
А й справді, розумні діти здирством не займаються. Якщо брати забагато, тебе
боятимуться й обминатимуть, тоді взагалі нічого не одержиш. А якщо нажаліється
хтось, то й відберуть назбиране.
В аеробусі, що йшов до школи, було людно, проте я спритно прослизнула в нього,
ще й усілася. На наступній зупинці ввійшла старенька й зупинилася біля мене.
– Дитинко, чи не поступишся мені місцем? – І простягла срібну монетку. Я вдала,
ніби нічого не чую. Такса є такса! Старенька неохоче витягла ще одну, я підвелася й
привітно всміхнулася:
– Сідайте, прошу вас. Сідайте!
До школи я встигла вчасно. Першим уроком була історія.
– Почнемо, діти! З давнини засоби підтримки суспільної діяльності час від часу
змінювалися. Для цього використовували релігію, владу, політичні доктрини, науку й
таке інше. Але найкращий із засобів – гроші! Якщо порівняти суспільство з машиною,
то гроші ніби мастило, а якщо з організмом – то ніби кров. Хто там куняє?! Навіть
якщо тобі зрозуміло, однаково на уроці слід слухати уважно.
Вчитель лише зауважив хлопцеві на останній парті. А наступного разу, певно,
оштрафує його. Вчитель повів далі:
– Безумовно, закони існують і тепер. Але, як відомо, хоч зараз і є --">