Сін’їті Хосі - Людина в білому

Людина в білому
Сін’їті ХОСІ
Коли вранці я заходжу в кабінет начальника відділка, то насамперед дивлюсь у
велике дзеркало на стіні – така вже в мене звичка. В дзеркалі відбивається постать
чоловіка років тридцяти – моя.
Біла форма. Мені подобається вона. Чи ж не символ це ідеальної чистоти?! Я
пишаюся правом носити цю форму.
Ззаду, до самої шиї, форму застебнуто на всі ґудзики. Пасок синього кольору. На
паску висить сріблястий нагай сантиметрів сімдесяти. Гнучкий, з особливого сплаву.
На лівому рукаві – пов’язка, на ногах – сірі чобітки. Все пасує якнайкраще, все
свідчить про важливість роботи.
Розумні люди там, нагорі, вигадали таку форму! Я й роботу цю обрав через неї.
Проте шлях до неї не був гладенький. Цьому місцю передувало довге й суворе
навчання в спецшколі. Де тренували і м’язи, і нерви.
До вподоби мені й те, що мене оточує. Ми маємо і обчислювальні машини, й
магнітні запам’ятовувальні пристрої, й безліч перфокарт у найсуворішому порядку –
вони будь-якої миті ладні прислужитися нам. Всі прилади точні й невтомні. Така вже
наша робота. Бо годі припуститися помилки чи розслабитися бодай на хвильку.
Місце моєї роботи –відділок № 89 605 особливого загону поліції. Я – його
начальник. Разом із двадцятьма підлеглими відповідаю за свою дільницю.
На роботі я передусім зв’язався з центральним управлінням. Потім пішов до
апаратної, де вздовж усієї стіни тягнуться ряди кнопок. Черговий натискав їх одну по
одній і вмикав розташовані в різних місцях потайні мікрофони; вони давали змогу
чути, про що там говорять.
Щойно я ввійшов, черговий привітався:
– Добридень, шефе!
– Продовжуй роботу!
Черговий натиснув кнопку: молодий жіночий голос запопадливо допитувався:
– То як, ти задоволений? Ну скажи, задоволений?
Мабуть, мікрофон був у готельному номері. А чи й під лавкою десь у парку.
Черговий незворушно натиснув наступну кнопку. Жіночий голос зник, натомість
якийсь чолов’яга хрипко проказав:
– Снодійних куль удалося роздобути лише п’ять. З цим на серйозне діло не
підеш…
– Нехай йому! Слухай, а чи не взяти містечко розваг? Коли парк зачинять,
заберемося і…
Черговий так само незворушно потягнувся до іншої кнопки.
У нашій апаратній чого тільки не почуєш! Часом якісь дурниці, часом щось
цікаве, а іноді, як зараз, про грабіжницькі задуми. Випадало навіть чути про підкупи й
замахи.
Однак таким дріб’язком нехай займається звичайна поліція. Наш особливий загін
в ці справи не втручається. Ми нікому не доповідаємо про них, просто не звертаємо
уваги. Адже само по собі підслуховувати аморально. Навіть коли готується замах…
© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)

Сін’їті ХОСІ

Людина в білому

Часом поліція неспроможна знайти вбивцю. А тим часом його знав і я, й мої
хлопці. Траплялося й стикатися з ним віч-на-віч. Та брáти його ми не могли. Жоден
м’яз на обличчі в нас не мав ворухнутися. Цього нас теж навчали в спецшколі. У нас
кожен має зберігати таємницю, як католицький священик – таємницю сповіді. Але ж
найнестерпніше для людини – тримати язика на припоні!
Серед моїх підлеглих були й такі, що дізнавалися в апаратній про зраду власних
дружин і мусили вдавати, ніби й не здогадуються про це. Певно, куди важче самому
підслуховувати, ніж знати, що підслуховують тебе.
Але така вже наша робота. Вкрай важлива робота. Хтось повинен жертвувати
собою заради загального добра. Тому кожен із нас мав спокійно виконувати свої
обов’язки…
Черговий натиснув ще одну кнопку.
– Татусю!.. - почувся голос хлопчика років п’яти.
– Чого тобі?
– Давай пограємося! Хочу гратися у ві…
І в мене, і в чергового раптом напружилися обличчя. В апаратній наче війнуло
холодом.
Чоловік, хоч і не знав, що його підслуховують, проте, мабуть, напружився, як і я.
– Де ти про це чув? – запитав він.
– Від хлопців, що ми з ними гралися.
– Щоб більше з ними не водився!
– Чому? Чому, татусю? – допитувався хлопчак.
– Нічого пояснювати! – прикрикнув батько. – Кажу “не можна”, значить, не
можна! Щоб я цього більше не чув! А то я тобі ось…
Почувся звук ляпанців і відразу ж – лемент дитини. Здавалося, тому хльосту не
буде кінця. Почувся голос і жінки, певно, матері хлопчика. Та коли дізналася від
чоловіка, в чому річ, додала малюку ще й від себе.
– Візьми на замітку, – сказав я черговому. – Перевіряй час від часу, що --">