Олександр Ткач - Дощовий світанок

         Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.

         За землю, з паничами селяни з честю билися,

         З зірками на будьонівках верталися в село.

         Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,

         А у кого і любові, до неї, не було.

         Поділилося село: є бідні, є багаті… -

         За яку ж тоді ідею, проливали кров?

         Ви ж усі тоді хотіли, щоб був хліб у хаті,

         Чому тепер «собачитеся», люди добрі, знов?

         Голитьба, злидота, - ходять, поглядають.

         У шкіряних картузах, та штанах в дірках.

         Усе пісень революційніх, під прапором співають.

         І сидять по лавкам й курять, у агиткутках…

                                ***

         КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ… Гвинтівка у долонях.

         У вагон мішками, золоте зерно.

         Зціплені вуста, кров бушує в скронях:

         «Оговтайтеся люди, наше є воно!..»

         Колективізація… Вигребли все з хати.

         І коней, корови, - забрали гультяї.

         Хлібороба-батечка погнали десь солдати,

         У краї холоднії, північніі краї…

         З ПРАПОРАМИ ходять по вулицях та хатах.

         Останнє вигрібають, бо десь «план горить».

         Сина, - комсомольця, так благає мати:

         «Не ганьбись перед людьми, тобі з ними жить!..

         Ти чому таке неслушне, виросло, небого,

         Чи не вчила я тебе, поважати всіх?..

         Ти не до людей лицем, ні з чемністю до Бога,

         Приклад лише і береш, з гультяїв отих!..»

         ТА ХЛОПЧИНА-яструбок, добре справу знає, -

         Бо на обрії колгоспнім щастя майорить.

         Там на ниві золотій, зерно достигає,

         І захоплений селянин, за трактором сидить.

         Там усміхнені обличчя, пісня лине всюди,

         І село квітуче там, наче рай земний!

         Бо заможні у колгоспі, і щасливі люди… -

         Наче сон казковий, яскраво-золотий!..

         «… ЧИМ ЖЕ годуватиму, я вас дітки взимку?..» -

         На руках немовля, сльози на очах.

         Примовляла матінка підліткові-синку…-

         А у розбите серденько закрадався страх.

         Двір пустий, у хаті голо, у сараї, - тиша.

         Все забрала у колгосп сільська біднота.

         Лише шкребеться на горищі зголодніла миша… -

         А на серці важкий камінь, в душі, - пустота.

         СИН-підліток пригорнувся, маму пожаліти,

         Підняв очі догори, гірко так зітхнув.

         «… Як же будемо з тобою, далі, милий жити?..» -

         Шепотіла, але так, щоб і син не чув.

         Донечка притихла, і вже не кричала.

         Бо не мала, бідна, своїх сил кричати.

         З горя, від наруги, - молоко пропало:

         «Нічим мені крихітко, тебе годувати!..»

                ПІСНЯ – ПЛАЧ

         «МИЛИЙ наш ти, батечко, як міг ти нас лишити?..

         Чому ж ти так не захотів, і нас з собою взяти?..

         Не можу я дивитися, як гинуть наші діти,

         Лише можу з ними поруч, з голоду вмирати…

         Чому ж це, милий батечко, світ такий немилий?

         За працю зранку до ночі, нас так катувати?..

         Чому отії гультяї, нас усього лишили?

         І покинули ні з чим, у зиму помирати!..

         І де та правда, за яку ти з паничами бився?

         Де та обіцяна земля, та воля на її?..

         Чому в очах моїх щасливих, білий світ закрився?

         Та де голівонька твоя, і ніженьки твої?..»

         … ОН їх, скільки ворогів розвелося всюди:

         У містах, - «врєдітєлі», на селі, - «куркуль»!

         Та гуляє біднота, і гуляють люди, -

         На «ворогів» народу, - у нас досталь куль!

         Допоможемо селу, колгоспи утворити,

         Як же їм не розуміти, тих речей простих?

         Ми навчимо у селі, їх, як треба жити,

         І як землю обробляти у колгоспах тих!

         Так і поїхали творити із тих міст у села,

         Ті, хто гадки і не мав, що таке земля?

         І такого натворили, до того привели,

--">