Олександр Ткач - Дощовий світанок

шанувати, й пам’ятати,

         Чемно і уклінно, без прикрас…

         Усім нам треба добре зрозуміти,

         Що коїлось тоді у ті роки. –

         Як можна з каменем на серці, поруч жити,

         Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..

         ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.

         Та пам’ять тих років не згине у віках:

         Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -

         Нема вже більше слів, і сил нема в руках.

         НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..

         Родюча скрізь земля, та всюди недорід. -

А може слід було, навколішки всім стати,

         І Хрест Святий на груди, покласти було слід?

         Вклонитись до землі, по гордість приховати,

         Нечисту думку вголос, нікому не казать.

         Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,

         І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..

         І день, і ніч у полі,

         Коли ідуть жнива.

         У хлібороба долі,

         Іншої нема!..

         ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,

         Тільки як з «германської» додому вже прийшов,

         Зразу став із бідними на червонім боці,

         Гвинтівку «трьохленійочку»,  узяв у руки знов.

         Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,

         Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!

         Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,

         І здійнявся навкруги, несамовитий крик:

         «Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,

         … Рівенства плебеї, вам ще подавай!..

         Ви на землю нашу, роти пороззявляли,

         Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»

         А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:

         Того панича, який тільки їсть і п’є?..

         Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,

         Укладаючи всі сили, у життя своє?

         Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,

         Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,

         Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -

         Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..

         ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,

         Хто її родючу, рідну, голубити міг?

         Над дикими могилами, чорні круки вились,

         Багато хто за правду, в неї рідну ліг.

         … Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,

         Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?

         Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,

         Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..

         УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,

         До плуга прикипіли, що землю обробляв.

         Втерши рукавом, чоло своє спітніле,

         Хлібороб наш, батечко, до землі припав.

         Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,

         Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,

         У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,

         Мозолястій долонею, щоб росло воно.

         І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,

         З поглядами вгору, дощика чекав.

         У великих радощах, під дощем ідучим,

         Дивлячись на ниву, він пісень співав:

         Про її кохану ту, рясно потом вмиту,

         Про здобуте у боях, право на її,

         Про селянську душу, як на вітру відкриту,

         І щасливу долю, на своїй землі!

         СИНА свого первістка, у полі ти роджала.

         Була пора спекотна, - саме були жнива.

         Пуповину синові сама перев’язала,

         І йому пелюшками була м’яка трава.

         Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,

         По ріллі, за плугом батьківським робив.

         Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,

         І холодний смак роси, що по ранку пив.

         Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!

         Навкруги своя земля, і вона бере.

         Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,

         І тепер її родючу, ніхто не відбере…

         НА ТОЙ час у селах багато було різного:

         Хто до кривавих мозолів, землю голубив.

         А хто із самого ранку, до вечора пізнього,

--">