Олександр Анатолійович Мірошниченко - В особистій справі

В особистій справі

Смерть прийшла до Никодима Петровича Хитька в понеділок, рівно о дев’ятій годині тридцять хвилин ранку. Вона спробувала увійти до кабінету Никодима Петровича, але шлях їй заступила молоденька свіжопофарбована дівчина.

— Ви куди, громадянко? — спитала вона.

— До Никодима Петровича Хитька. Це ж його кабінет?

— Ви домовились з ним про зустріч?

— Зі мною ніхто й ніколи не домовляється про зустрічі! — сумно зітхнула Смерть.

— Тоді, громадянко, доведеться вам зачекати, — пояснила дівчина. — Люди чекають, і ви не поспішайте.

— Але ж я не можу чекати! — спробувала обуритися Смерть.

— А ви хто будете? Може, представник міністерства? Главку? Ревізор? Ні? Так чому ж ви не можете чекати? Займайте, громадянко, чергу, і, можливо, в кінці дня Никодим Петрович зможуть вас прийняти. Зрозуміло?

— Але… — несподівано жалібним голосочком пискнула Смерть.

— Не заважайте мені працювати! — відрубала дівчина.

У приймальні було повно відвідувачів. Вони з відвертою неприязню і підозрою розглядали старезну бабу, котра намагалася без черги одержати те, що їм, заклопотаним людям, одержати конче необхідно. Вони дивувалися її наївності, незнанню святих законів будь-якої порядної установи. Вони готові були стати як один на захист тих законів, якби раптом секретарка спробувала їх порушити, зглянувшись на похилий вік і стан здоров’я відвідувачки.

Але секретарка справу свою знала. Вона не зглянулася, це пожаліла, не порушила. Й відвідувачі заспокоїлися, а Смерть змушена була відійти від дверей кабінету Никодима Петровича.

Стала тихенько в куточку, дивуючись цій незвичній для неї ситуації.

— Ви за мною, бабуню, будете, — звернувся до неї кремезний симпатичний чолов’яга. — Я тут ще з минулого тижня… Дозвіл мені потрібен на реконструкцію і реорганізацію. На п’ять хвилин справи, та, мабуть, і сьогодні з цього нічого не вийде. Сідайте, бабуню…

Він запропонував їй стільця, і Смерть сіла, здивована й розгублена.

Спливали години, а жоден з відвідувачів так і не потрапив до кабінету Никодима Петровича. Час від часу туди забігали якісь меткі молодики з папками в руках, швиденько залагоджували свої невідкладні справи й вискакували назад, захекані й розпарені, мов після лазні.

А черга жила своїм життям. Одні безупинно ходили з кутка в куток, інші тихенько гомоніли між собою. Час від часу хтось виходив покурити, попередивши секретарку, що він лише на хвилину, що він зараз буде, що він не відмовляється від мрії потрапити коли-небудь до кабінету товариша Хитька.

Смерть почала нервувати. В неї були інші невідкладні справи. У неї був план, був графік, були зобов’язання, які вона ніколи й ніде не порушувала. Вона не могла гаяти даремно час у цій безнадійній черзі, не могла дозволити собі байдикування, яке суперечило всім законам природи. «Стара стала, — з жалем до себе подумала Смерть, — а колись було!.. Хіба зупинила б мене якась нахабна дівиця? Чи я дозволила б збиткуватися отак над собою?»

— Не переживайте, бабуню, — наче вгадавши її думки, спробував заспокоїти Смерть сусід по черзі. — Куди вам поспішати? Дійде й до нас черга. Коли-небудь і про нас згадають.

На час обідньої перерви всі, крім Смерті, залишили приймальню. А коли повернулися, на них чекала неприємна несподіванка.

— Никодим Петрович на нараді в главку! — урочисто оголосила секретарка.

— А чи буде він сьогодні?! Чи повернеться?! Може, хоч у кінці дня прийме?! — загукали відвідувачі.

— Не знаю. Не сказав. Чекайте, — відповіла володарка приймальні й заглибилася у телефонну розмову з якимось Васею.

Никодим Петрович не повернувся.

Не з’явився він і у вівторок зранку.

— Никодим Петрович поїхав на об’єкти. Чекайте, — пояснила секретарка й продовжила розмову з Васею.

І Смерть чекала. Вона вже трохи заспокоїлася, звикла до цього безконечного чекання. З цікавістю прислухалася до тихих розмов, які точилися у приймальні.

Перед нею постав у всій складності й розмаїтті світ людських справ, переживань, надій, прагнень. За роботою їй раніше ніколи не випадало нагоди познайомитися з тим, чим живуть люди, до яких вона завжди з’являється лише в їхню останню хвилину. Уявлення про людські справи було в неї обмежене, неповне й надміру песимістичне. Вона знала їхні сльози, страждання, горе, розпач, гнів, ненависть і не підозрювала, що поза цим існує ще дуже й дуже --">