Олександр Анатолійович Мірошниченко - В особистій справі

багато іншого.

В ці довгі години чекання Смерть спробувала збагнути те інше, зрозуміти людей, які втрачають години дорогоцінного життя на сидіння у приймальні, і не могла цього осягнути. Що тримає їх тут? Невже оця довготелеса, погано пофарбована дівиця з її категоричністю і непривітністю? Чи страх перед Никодимом Петровичем, до якого вона, Смерть, уже йде, години життя якого вже злічені й відміряні? Чи, може, це і є те, що вони називають життям, життям, за яким деякі з них так гірко плачуть, зустрівшись віч-на-віч із Смертю?

У середу Никодим Петрович прийняв нарешті перших трьох з черги, а потім зібрав нараду, яка закінчилася лише пізнього вечора.

Смерть уже більше не хвилювалася. Зі спокійною, досі не знаною радістю чекала вона хвилини, коли її запросять до кабінету.

У четвер сусід по черзі хряснув портфелем об стіл секретарки и крикнув:

— Передайте своєму Никодиму Петровичу, що ми без його дозволу обійдемося! І реконструюємо все, що треба, й реорганізуємо! А йому тут недовго сидіти. Це я вам кажу, Тимофій Перепічка! Ось побачите — знімуть скоро цього бюрократа! Обов’язково знімуть!

І пішов Тимофій Перепічка, вимахуючи портфелем. Коли проходив повз стілець, на якому сиділа Смерть, спитав весело:

— А ви що, бабуню, смерті тут дочекатися хочете? Не раджу.

У п’ятницю дівчина-секретарка була чимось стурбована й збентежена. З Васею не розмовляла, тривожно прислухалася до того, що робиться за дверима кабінету, які вона так надійно охороняла.

Перед обідом її покликали туди, вона вийшла з кабінету з червоними очима й тихенько прошепотіла:

— Никодим Петрович тут більше не працюватиме.

Всі раптом голосно загомоніли, почали посміхатися.

— А де ж він, бідолаха, тепер буде трудитися?! Куди його?! Що нам робити?!

— Перекинули на іншу роботу. В район. Як такого, що не забезпечив. І за бюрократизм.

Відвідувачі галасливою юрбою залишили приймальну. Тільки Смерть залишилася. Їй було, зрештою, усе одно, яку посаду обіймає Никодим Петрович Хитько. В неї був план, і за цим планом він мав померти на своєму робочому місці.

— А ви чого чекаєте? Хіба не чули? — секретарка трохи оговталася, і в її голосі знову почали прохоплюватися знайомі металеві нотки.

— Та мені все-таки Никодим Петрович Хитько потрібен.

— То ви в особистій справі? — здивувалася секретарка.

— В особистій. В особистій, дівчино.

— Якщо в особистій, так заходьте, — сказала секретарка й відчинила двері до кабінету.

Смерть підвелася зі стільця. У її пам’яті зринули обличчя Тимофія Перепічки, інших відвідувачів, до яких вона за ці дні пройнялася щирою симпатією. «Далі відкладати нема куди, — підбадьорювала вона себе. — Завіється у район — не знайдеш. А план треба виконувати».

Смерть увійшла до кабінету.

Твір відшукав Сергій ТРОНЬКО, 2017.

--">