Анджей Піліп`юк - 2586 кроків

і клацаючи зубами. – І не віє так страшно. Крім того ця полярна ніч…

Господар легко посміхнувся.

-- Та не перебільшуйте. Тут, в Бергені, полярних ночей не буває. Просто о другій годині темніє…

Вони йшли поміж будинків. Незважаючи на темряву і сльози в очах, Павел зауважив, що всі будівлі на вулиці зроблені з дерева. Помальовані в білий або світло-зелений колір, вони справляли сумне враження. Їх оббили тонкими дошками, що заходили одна на одну. Це нагадало йому конструкцію вітрильних човнів, які він бачив коли практикував на Поліссі.

В багатьох вікнах світилося. Всередині люди сиділи біля теплих пічок, пили каву, розмовляли або бавилися з дітьми. Він стиснув зуби, і щоб хоча б частково втекти від реальності, почав рахувати кроки. Зробив дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість… Півтора кілометра.

Незабаром вони зупинилися біля невеликої брами. В темряві йому ще вдалося зауважити дерев'яну вежу, що здіймалася обіч.

-- Лікарняна капличка, -- пояснив господар.

Закутаний в кожух охоронець мовчки впустив їх всередину. Доктор Гансен взяв дві скрині, так наче вони нічого не важили і просто закинув собі по одній на кожне плече. Новоприбулий зайнявся своєю валізою і рушив слідом. Будинки лікарні з трьох сторін оточували велике подвір'я. З вулиці прямокутник замикала невеличка, дерев'яна капличка. Вони зайшли на подвір'я. Там лежало біля метра снігу. Тільки від брами до вхідних дверей прокопали вузеньку стежку і рясно посипали попелом.

Гансен йшов як балерина, балансуючи скринями; одна з яких була значно важчою, тому йому було нелегко втримати рівновагу. Скужевський волочив валізу по снігу. В нього не було сили нести її. В одному з кутів подвір'я лежало кілька пакунків, загорнутих в старе полотно, вкритих інеєм. Він інтуїтивно відчув смерть.

-- При такій погоді неможливо поховати чи спалити трупи, -- сказав норвезький лікар. – Поки що лежать замерзлі в снігу. Коли наступить весна, ми вивеземо їх на цвинтар за містом і спалимо.

Двері відчинилися з легким скрипом. Вони опинилися у великому вестибюлі. Пахло приготованим м'ясом і горілим деревом, але крізь ці приємні запахи пробивався сморід карболової кислоти, ефіру і загниваючих тіл.

Вони повернули наліво і по вузьких , потрісканих сходах вийшли на другий поверх. Повітря там було приємно тепле. Скужевський відчував, як до нього повертається життя, його серце билося міцно і рівно. В пальці повернулося чуття. Гансен штовхнув ще одні двері і вони опинилися в невеличкій, зі смаком обставленій вітальні. Лікар легко поставив скрині на підлозі. Покрутив вентиль і запалив газ в лампі. Приміщення залило привітливе світло.

-- Це кімната для гостей. Збоку ванна. Зараз принесу вечерю.

Гість з полегшенням скинув з себе здерев'янілий від морозу плащ і грубий светр. Зняв важкі, оббиті хутром чоботи. Він відкинувся зручно на спинку стільця і вбирав тепло та світло кожною клітинкою тіла. Невдовзі повернувся норвежець. Він приніс горнятко кави, миску м'яса і копченої риби і невелике блюдце з печивом. Скужевський поглянув на їжу з побоюванням.

-- На жаль доктор Даніельсон вже спить, -- сказав Гансен. – В нього був важкий день.

Вони сіли біля столика. Несподівано виявилося, що їжа не лізе йому в горло. Скужевський відчув, що канапка з лососем йому не смакує. Їсти тут? В такому місці? Його почав охоплювати жах. Дикий, примітивний, тваринний страх. Він знав, що шанс заразитися мінімальний. Знав, що хвороба, скоріше за все, не переноситься з їжею. І все-таки не міг пересилити себе. Гансен зауважив, що відбувається і заспокійливо торкнувся його плеча.

-- Не бійтеся. Їжу нам приносять з міста.

Раптово йому полегшало. Страви знов набрали смаку. Він розслабився.

-- Тут ми готуємо тільки для хворих, -- пояснив господар. – Зрештою завтра буде багато часу, я все Вам покажу.

Скужевський кивнув головою. Від тепла його розморило. Далися взнаки тяготи подорожі. Години, дні та тижні проведені на незручній лавці диліжансу, мороз, дрібні ковтки алкоголю, які він потягував безперервно на протязі кількох останніх годин…Його повіки налилися оловом.

-- Перепрошую, -- сказав він. – Мені потрібно виспатися.

Гансен із зрозумінням усміхнувся. Допив каву і

--">