Анджей Піліп`юк - 2586 кроків

вийшов. Павел повільно послабив краватку і поглянув у вікно на вузький провулок, що проходив повз лікарню з цього боку. Шибка була дуже товста, вкрита узорами морозу, він хукнув на неї і крізь проталину зауважив, що на другому боці вулиці хтось стоїть. Постать була невисокою, іноді вона зникала в завірюсі, потім знову чітко вимальовувалася. Обличчя незнайомця приховувала густа тінь, але лікарю несподівано здалося, що чужинець дивиться прямо у його вікно. Він інстинктивно відступив у глиб кімнати, а коли поглянув знову, тротуар був порожній. Тільки вітер гнав по бруківці хмарки снігу. Через дві хвилини лікар спав наче вбитий, поклавши голову на м'яку подушку, випхану пухом диких гусей. Десь поміж балками бігали щурі…

***

Заметіль дещо ослабла, але мороз тільки посилився. Доктор прокинувся зранку. Певний час лежав, згадуючи де він, аж раптом почув стогін. Звук, який ймовірно вирвав його зі сну, пробився крізь стіни і стелі. Він доходив звідкись з глибини будинку. Людина, що стогнала, вмирала. Павел неохоче піднявся з ліжка і запалив свічки. Одяг висів на спинці крісла, але він довго вагався, чи варто йти, чи краще залишитись в кімнаті. Зрештою почуття обов'язку переважило. По скрипучих сходинках зійшов вниз. У вестибюлі повернув наліво і зупинився в кінці довгого коридору. З -під одних дверей пробивалася вузька смужка світла. Він постукав.

-- Заходьте, -- відповіли зсередини по-норвезьки.

Павел відчув запах смерті, жахливий сморід тіла, що розкладалося. Він завагався у дверях, перш ніж переступити поріг. Гансен сидів біля пацієнта на низькій табуретці. В глибині кімнати, біля столика, сивий лікар наповнював шприц білою, мутною рідиною.

Хворий, що лежав на ліжку, зціпив зуби. Лікар підійшов, відкинув ковдру і спритно вколов у вену на руці. Скужевський встиг зауважити долоню вмираючого - без пальців, покриту пухлинами і плямами. Тканина розкладалася, рани ледь заживали. Прокажений прикрив очі, а через кілька хвилин на його обличчі вималювалося полегшення. Тільки зараз поляк зауважив, що обоє лікарів натягнули на руки тонкі, бавовняні рукавички.

-- Даніель Даніельсен, -- представився сивий чоловік, ставлячи шприц на столик. – Вибачте, колего, що не подаю руку, але при нашій спеціальності цей жест чомусь виходить з вжитку. – Він смішно говорив німецькою, затягуючи і пом'якшуючи закінчення.

-- Павел Скужевський, -- посміхнувся гість.

-- Морфій, -- пояснив Гансен, побачивши запитальний погляд. – Новий, потужний засіб від болю.

-- Ми вже знайомі з ним, -- відповів Павел, -- Але все ще значно частіше подаємо опій внутрішньо.

-- Опій, -- здивувався Даніельсен.

-- Laudanum, -- пояснив йому Гансен.

-- Сподіваюся, Ви отримали мій рекомендаційний лист від Петербурзького Лікарського Товариства? – запитав Скужевський.

-- Звичайно. Дуже радий Вас тут бачити. Обмін досвідом піде Вам обом на користь, – показав він на Гансена.

-- Агонія? – поцікавився Павел, поглянувши на пацієнта.

-- Так. Винятково неприємний випадок. Шість місяців і смерть. Протягне максимум до ранку. Погляньте на рани після виразок.

-- Побіліли і частково затяглися? – перепитав. – Мені знайомі ці симптоми. Означають, що кінець вже близько…

-- Потрібно буде провести розтин, -- додав Гансен. – Не часто трапляється, що проказа розвивається всередині. Гадаю, що в цьому випадку були пошкоджені нирки і печінка. Зверніть увагу на плями на обличчі та руках.

Скужевський кивнув головою, беручи діагноз до уваги. Несподівано хворий відкрив очі і поглянув на нього. В нього був спантеличений погляд.

-- Знайдіть його і вбийте, -- сказав він чітко, а потім його погляд потух наче задута свічка. Здавалося, що його обличчя запало, м'язи ослабли, дивна гримаса , що викривляла досі один кут рота, зникла. Щелепа повільно опустилася. Доктор Гансен закрив померлому очі.

-- Він відчував біль? – запитав Скужевський, виймаючи маленький блокнот.

-- Так. Але втратив чуття у вражених органах. Проказа завжди спочатку атакує нервову систему. Йдіть спати, розтин зробимо завтра.

Поляк повернувся в свою кімнату. Старанно помив руки і волосся, але не міг позбутися нав’язливої думки, що хвороба назавжди причепилася до його шкіри.

--">