Библиотека knigago >> Документальная литература >> Документальная литература >> Мови Великого князівства Литовського


СЛУЧАЙНЫЙ КОММЕНТАРИЙ

# 69, книга: Свиток Рифея
автор: Людмила В Павельская

Я , автор книги "Свиток Рифея", не давала разрешение на размещение текста. Тем более, что в оглавлениях сказов глупейшие ошибки, например, "Рипербореец" вместо "Гипербореец" и т.п. Приношу срочно убрать книгу. Людмила.

Дмитро Кузьменко - Мови Великого князівства Литовського

Мови Великого князівства Литовського
Книга - Мови Великого князівства Литовського.  Дмитро Кузьменко  - прочитать полностью в библиотеке КнигаГо
Название:
Мови Великого князівства Литовського
Дмитро Кузьменко

Жанр:

Документальная литература

Изадано в серии:

неизвестно

Издательство:

неизвестно

Год издания:

-

ISBN:

неизвестно

Отзывы:

Комментировать

Рейтинг:

Поделись книгой с друзьями!

Помощь сайту: донат на оплату сервера

Краткое содержание книги "Мови Великого князівства Литовського"

Аннотация к этой книге отсутствует.


Читаем онлайн "Мови Великого князівства Литовського". Главная страница.

стр.

Дмитро Кузьменко


Мови Великого князівства Литовського


Розбираючись із руською (русинською) мовою Великого князівства Литовського і варіантами церковнослов’янської, до мене остаточно дійшло, що литвини і литовці — це взагалі різні речі. Білоруські друзі мені давно говорили, що литвини — це білоруси, але я завжди думав, що це просто така національна гордість.

У статуті Великого князівства литовського 1588 зазначено три народи: литвинський, русинський і жамойтський.

Литвини — це слов'янське населення півночі Великого князівства Литовського, і це переважно таки сучасні білоруси (може частково також інші дрібні народності, які в той час існували). Цей же термін вживався на позначення всього населення ВКЛ, незалежно від етносу і релігії.

Жамойти — це балтійське населення крайньої півночі ВКЛ, на узбережжі Балтійського моря. Первісно воно було язичницьким, а в 15-16 столітті навернене у католицизм. По суті, це і є сучасні литовці, і це зовсім не литвини у часи ВКЛ.

Втім, є одне «але». Сучасна литовська мова складається з двох груп діалектів: жамойтської та аукштайської. От носії другої групи діалектів, що поширена якраз на півдні сучасної Литви, цілком імовірно, що в часи ВКЛ могли називати себе «литвинами» (якщо їх не об’єднували з жамойтами, адже їхній ареал значно більший за жамойтський, тож їх не могли просто не назвати у статутах). Тобто, по такій теорії, литвинами себе називали як балтійці з сучасної території Литви, так і слов’яни з сучасної території Білорусі. І литвинською мовою у ВКЛ називалася як балтійська мова, так і слов'янська мова... Причому друга іноді протиставлялася русинській, а іноді об'єднувалася з нею. Після влиття територій у Польщу назва закріпилася за балтійською мовою, можливо тому, що Польща хотіла підкреслити зв'язок назви Великого князівства Литовського із балтійською княжою династією Гедиміновичів, а не з слов’янами-литвинами.

Русини (або рутени, або руські) — це предки сучасних українців, причому всіх. Тобто це власне і є український етнос, який вже був цілком сформований у 15-16 столітті і протиставляв себе як литвинам-білорусам, так і московитам, новгордцям й іншим народностям на схід від ВКЛ. Просто використовувалася інша назва. Парадоксально, що цю самоназву зберегли лише закарпатці, які ніколи у ВКЛ не входили.

З мовою не так просто, адже сучасна українська була за фонетичним принципом сформована з живих народних діалектів середини 19 століття, а русинська (рутенська, руська) мова 14-18 століття — формувалася на основі давньоруської, тобто містила багато архаїчних слів і конструкцій, і це був «високий» стиль мови православної шляхти і козацтва. Пізніше православ’я в Польщі стало переслідуватися католиками, і, зрештою, русинська була там практично винищена (бо уніати в богослужінні користувалися тією ж староболгарською, а не русинською). А на українських територіях, окупованих Російською імперією (народом ця окупація часто сприймалася як звільнення від католицької влади, яка переслідувала православних русинів), сталося те ж саме нищення літературної мови, тож ми маємо перерву десь у сотню-дві років, коли чіткого літературного варіанту української мови не було, і в якості літературної українці користувалися російською, польською і староболгарською (церковнослов’янською).

Для тих приколістів, які вважають русинську/литвинську мову ВКЛ предком сучасної російської, ось текст сучасними українськими літерами зі статуту ВКЛ 1566 року:

«Во імя Бож'є стан се ку вічной паметі тоє то речи, кгдиж всі справи с часом с паметей людскіх спливають і в забитіє пріходять, для того то єсть винайдено, аби пісмом об'яснени билі ку відомості потом будучим».

А ось текст із московської царської грамоти 1558 року:

«І аз царь і Велікій княз Іван Васільєвіч всєя Русі Ґріґорья Анікєєва сина Строґанова 9 пожаловал, велел єсмя єму на том пустом мєсте... городок поставітє, ґде би мєсто било крєпко і усторожліво, і на ґородє пушкі і піщалі учініті, і пушкарєй і піщальніков і воротніков вєлєл єму устроіті собою (т.є. на своі срєдства) для бєрєжєнія от Наґайскіх людєй і от іних орд».

Очевидно, що перший текст з сучасною російською (і мовою московського князівства 16-17 століття) не має нічого спільного. І, якби нас не окупувала

--">
стр.

Оставить комментарий:


Ваш e-mail является приватным и не будет опубликован в комментарии.