Адам Пшехшта - Зрада

class="book"> -- Здається, мені краще не знати, -- зупинив його з блідою посмішкою Наркєвич. – За Ваше здоров‘я!

Красномовним жестом він відсалютував стаканом.

-- Ууух, міцна… -- вигукнув “двієчник”, дивлячись недовірливо, як старший чоловік ставить порожню склянку.

Сам він випив щонайбільше третину, йому довелося кілька разів відкашляти, перш, ніж до нього повернувся голос.

--Непогана самогонка, -- оцінив зі знанням справи Наркєвич. – Колись, -- він посміхнувся до своїх думок. – На практиці в Тифлісі… Був там такий майор… Але Вас це не обходить, -- спохватився він швидко. – Повертаючись до нашої справи, Вас ніхто не підозрює у змові з Совітами, однак, в цій ситуації це не має жодного значення. Дуже може бути, що Ви ходяча годинникова бомба.

-- Але після повернення з Росії я бачився з Комендантом.

-- Це тільки приклад, -- скривився Наркєвич. – Може йтися про щось зовсім інше.

-- А вбиті в Мінську? Ви справді вважаєте, що це елемент диявольського плану комуністів? Раз вони хотіли запрограмувати мене і якщо вірити Вам, їм це вдалося, то звідки всі оті трупи місцевих чекістів?

-- Не знаю, -- сказав професор. – Все страшно заплутане і місцями позбавлене логіки, -- признав. – Однак, блокування залишається фактом. Хто і з якою метою це зробив, якщо не комуністи? І найголовніше: чи можемо ми собі дозволити… презумпцію невинності? Взявши до уваги можливі наслідки? Бо звичайно, існує можливість, що це якийсь неймовірний збіг обставин, випадковість, ефект поломки “Агонії”. Однак, чи стали б Ви ризикувати на місці свого начальника? Або Маршала?

Кроне не відповів, погойдав стаканом з рештками алкоголю і кількома ковтками вихилив його.

-- Дякую за щирість, лікарю, -- обізвався нарешті. – І я не тримаю зла за оту штуковину, -- вказав недбалим рухом на гомеостат.

Йодко-Наркєвич зітхнувши встав і попрощавшись коротким рукостисканням, вийшов з палати. З-за дверей доходили звичайні, лікарняні звуки, інколи кроки вартових, що проходили коридором. В них не було нічого звичайного.

***

Через кілька тижнів Кроне почав ходити. Спочатку з паличкою і з допомогою медсестри, потім вже сміливіше, самостійно. На жаль прогнози лікарів підтвердилися – щоправда, короткі прогулянки не справляли Йогану поважних труднощів, але будь-які дії, що вимагали значних зусиль – вже так. Офіцер сподівався, що з бігом часу стане краще, однак, надмірних надій не плекав… Всюдисущі жандарми теж псували йому настрій. Вони поводилися правильно, можна сказати бездоганно, інколи в нього навіть складалося враження, що вони йому співчувають, але це аж ніяк не змінювало їхніх обов‘язків. А ті наказували їм подбати, щоб він самовільно не залишив лікарню, тобто, не залишив живим.

Кроне не скаржився, не дзвонив Бретцелю, знав, що накази стосовно того, як з ним поводитись, походили безпосередньо від Пілсудського. Всі бачили в Маршалі – частково слушно – великого державного діяча, видатного командира, творця польської державності. Мало хто пам‘ятав, що в молодості Комендант сам брав участь в операціях, які спокійно можна назвати терористичними. “Двієчник” знав, що при всій симпатії, яку відчував до нього Пілсудський, десь там, в глибині душі, він надалі залишався людиною, яка – якщо виникне потреба – без вагань натисне на гачок. І якщо вважатиме, що це необхідно – вб‘є, або накаже вбити навіть друга. Кроне змирився з цим, життя, яке він досі вів, нагадувало прогулянку по вістрю бритви, він розумів, що раніше чи пізніше ворог виявиться кращим, швидшим, спритнішим. Або він, б‘ючись з ворогом, не виявить належної обережності й потрапить під підозру в своїх. Так, як зараз… Інколи офіцер навіть замислювався, чому він досі живий, дивлячись на речі об‘єктивно – він становив загрозу для самого існування “Двійки”, якщо припустити, що його, як це назвав Наркєвич, “запрограмували”.

Через два місяці його виписали з лікарні; як тільки він змінив лікарняні лахи на нормальний одяг, в коридорі до нього приєдналися жандарми. В бойовому спорядженні, озброєні до зубів і пильні. Вони провели офіцера вниз, жодним чином не справляючи враження, що обмежують його свободу, однак, Кроне відчував у них специфічне, притаманне тільки найкращим солдатам поєднання пильності й спокою. Вони не очікували від нього жодних проблем, але якби

--">