Майкл МакКланг - Злодійка, яка постукала біді в двері

скоро побачиш.

Якщо ти мене не піднімеш, то я подбаю, щоб дівчинка в сусідній кімнаті, та, що має ім‘я твоєї матері, померла разом з твоїм коханцем.

-- Не дуже собі уявляю, як ти це можеш зробити, але краще не ризикувати, -- відповіла я і витягнула листок, який дав мені Бог Горобців. Кинула його на підлогу.

Почувся потужний, різкий звук, немов розірвалося само повітря і з‘явився Бог. Дякувати Керфу, не як дерево, а такий, яким я його бачила, коли з ним розмовляла – величезний, вкритий м‘язами і лютий.

Він відправив мені зображення Черіси.

-- Вона в сусідній кімнаті. Разом з моїм другом. Його звати Хольгрен. Я буду тобі дуже вдячна, якщо ти знищиш істоту, яка їх мучить і забереш їх з цього клятого місця, якомога швидше. Мені потрібно справитися з тріщиною і Ножем.

Він кивнув, поклав руку мені на плече. Стиснув так, що в мене заболіли кістки.

В нього був сумний вигляд.

-- Ти цього не переживеш, так?

Він знизав плечима, показав мені зображення свого дерева. Листя сохло і опадало сотнями.

-- Тоді краще поспіши.

Він показав мені ще одне зображення міста. Будинки топилися як свічки. Люди падало замертво на вулицях без видимих причин. На вулиці Сов раптово з‘явилася і все змила ріка крові. Послання було цілком зрозумілим. Захисна оболонка тріщини з тріском провалювалася.

-- Думаю, мені краще теж поспішити.

Він ще раз міцно стиснув мене. Тоді вийшов з тієї гнітючої кімнати, щоб заопікуватися особою найдорожчою для нього і особою найдорожчою для мене.

Я була задоволена. Настав час.

Десь глибоко в душі, під усім тим розбитим склом, про яке говорив Аітер, я завжди знала, що це місто прикінчить мене. Але мені ніколи не прийшло б до голови, що я зможу забрати з собою творця всіх моїх бід.

Я потягнулася до енергії, до можливості захованої в тріщині, і вона, як завжди, радо відгукнулася.

Що б ти не намагалася зробити, в тебе нічого не вийде, сказав мені Ніж. Єдиний спосіб врятувати себе і місто, це підняти мене.

Мене переповнювала енергія. Шкіра аж свербіла від неї. Я почувалася як наповнений по вінця бурдюк вина.

Що я могла? Все що завгодно. Все що завгодно в межах моєї здатності контролювати цю енергію. Все що завгодно в межах моєї фантазії й сили волі. Саме це і є магія, як колись давно пояснював мені Хольгрен. Перетинання сили волі мага і енергії. Ти повинен твердо вірити в зміну, яку намагаєшся нав‘язати реальності, й володіти грубою силою, щоб зробити цю зміну незворотною.

Зібравши всю до останнього клаптика свою волю і концентрацію, я припинила існування себе, Ножа і тріщини.

Магія, яку я черпала з тріщини, залишила мене. Наскільки я могла судити, більше нічого не змінилося. Я надалі відчувала десь під собою тріщину, велетенську, безмежну. Ніж надалі стирчав у трупі Телемарха. Кімната, в якій я стояла, не змінилася анітрохи.

Що ти натворила, Амро?

-- Добре питання. – Я підійшла до дверей, що вели в передпокій.

Відчинила.

Передпокою не було, ані істоти, чи Хольгрена, чи Черіси. Не було нічого.

Буквально нічого. Порожнеча, чорніша чорної землі, за винятком хмари вируючого, золотого світла далеко внизу.

Я припустила, що це тріщина.

-- На волохаті яйця Керфа, -- сказала я.

Що ж. Гадаю це добре, що я не відчуваю нетерплячки чи нудьги.

-- Так? І чому це? – Але я не дуже прислухалася до нього. Я вдивлялася в порожнечу.

Ти вирвала нас з часу і простору. Вітаю у вічності.

-- Я застряла з тобою на цілу вічність? Просто чудово. Дідько, я була впевнена, що просто припиню існувати.

Стосовно решти реальності ми таки припинили існувати. Звісно я можу повернути нас. Якщо ти мене піднімеш.

-- Я швидше відкушу собі язика і вдавлюся ним.

На це Ножу було нічого сказати.

В той момент я говорила щиро. Я буквально воліла померти, ніж повернутися до реальності з тією штуковиною в руці. Але що буде через кілька днів? Якщо в цьому місці, в яке я нас закинула, діяв час і його наслідки, то я буду страшно голодна і вмиратиму зі спраги. Я буду у відчаї.

Краще не ризикувати.

Я витягнула золоту марку і шпурнула її в чорноту за дверима.

--">