Адам Пшехшта - Акули і дрібна рибка

знищать тільки на землі, повітряний простір залишиться наш…

-- Йди вже додому, Янку, -- лагідно сказав Бретцель.

Рука, яку він поклав на плече друга, трохи тремтіла, але його голос був спокійний.

-- Відпочинь…

Кроне кивнув головою, крекнувши встав і мовчки вийшов з кімнати. Відповів змученим жестом на салют вартових, що стояли в коридорі, махнув посвідченням перед очима молодого поручика, проходячи через кімнату вартових, глибоко видихнув, опинившись назовні. Обвів поглядом навколо, намагаючись заспокоїтися; на Саській площі панував контрольований безлад. В небо дивилися дула обложених мішками з піском зеніток, хтось метушився біля вкритого маскувальною сіткою приладу, маніпулюючи металевою тарілкою, діаметром понад десять метрів, що зловіщо поблискувала – мабуть, це була знаменита “Карусель”. Розмістившись прямо на бруківці, група солдатів перекрикувалася, граючи в покер під поблажливим поглядом офіцера артилерії.

“Двієчник” пройшов повз водія, що дрімав у машині, не дивлячись на фізичну втому, він вирішив піти додому пішки.

-- Сержанте, Вас не дістало, що доводиться конвоювати каліку, замість воювати не фронті? – кинув він насмішкувато на адресу Маруні, який йшов слідом за ним.

-- Я виконую накази, пане полковнику, -- в голосі жандарма вчувалося роздратування. У відповідь Кроне легковажно махнув рукою, звернув на Крулевську.

Під неоновою вивіскою кондитерської Ракуского обірванець в кашкеті акомпанував на шарманці худорлявій дівчинці-підлітку.

Дівчина високим, нетренованим голосом співала на мелодію пісні жебраків:

П‘ятого липня, сорокового року

На Польщу напав ворог, ніхто не знає його силу.

З заходу рушили танковою навалою,

Але їх зупинили хлопці під Млавою.

На сході сяють зірки більшовиків,

Б‘ється піхота, в крові шаблі кіннотників.

“Каруселі” блакитне небо стережуть,

Вороги до нашого дому не дійдуть.

-- Дійсно вороги не дійдуть? – запитав Маруня, коли вони вже продерлися крізь натовп, що оточував вуличних співаків.

-- Сержанте, ми програємо війну! – гаркнув Кроне. – Це вже кінець.

З-за рогу до них долинув нерівномірний тупіт кованих чобіт, солдати навіть не намагалися крокувати в ногу. А може не могли крокувати в ногу? Найкращі підрозділи давно воювали на фронті, тепер мобілізували останніх резервістів, збирали добровольців.

“Двієчник” сумнівався, що вони могли якимось чином вплинути на хід війни. Вже все було вирішено.

***

Зі сну його вирвав дзвінок телефону; сердитий, агресивний, здавалося він з задоволенням розірвав ранкову тишу. Кроне підняв опухлі повіки й глянув на годинник – доходила п‘ята ранку.

-- Що за чорт? – буркнув, простягаючи руку до слухавки, Кроне. – Слухаю, -- кинув різко.

-- Капітан Ростоцький, -- відрекомендувався нахаба. – Перепрошую, що розбудив, пане полковнику, але я телефоную за наказом Маршала…

“Двієчник” насупив брови, вмостився на ліжку. Ростоцький був ад‘ютантом Пілсудського, особою, якій Комендант цілковито довіряв.

-- Пане полковнику, Ви можете прибути в ГІЗС? Зараз, якомога швидше?

-- Якщо це необхідно…

-- Це прохання Маршала. Повторюю: прохання.

-- Виїжджаю, -- відповів після короткого вагання Кроне. Поспіхом миючись, він думав про дивний дзвінок. Чому зараз, о цій порі? Росіяни прорвали фронт? Навряд, тоді його розбудив би кур‘єр з “Двійки”. У Пілсудського була справа до нього? Гаразд, але чому о п‘ятій ранку? Яка різниця: о п‘ятій, чи, наприклад, о восьмій? Невже ця зустріч відноситься до позаслужбових?

Кроне завмер, простягнувши руку по рушник. До восьмої на території Головного Інспекторату Збройних Сил будуть тільки вартові… Невже справа у цьому? Але для чого? Адже зараз, під час війни, прерогативи Керівника Держави були практично безмежними. Він міг зробити все, не оглядаючись ні на кого. В нього не було причин плести змови.

Закінчивши вмиватися, “двієчник” надів мундир, вже розмірковуючи, як йому добратися до ГІЗС. Виділений йому водій з‘явиться перед будинком о пів на восьму, не раніше. Потрібно ловити таксі, або попросити когось, щоб підвіз. Якщо для Пілсудського було

--">