Рафал Земкевич - Спляча красуня

він був безпорадний. Раптово його залишили сили, але хватка не ослабла.

-- Невже ви не розумієте? – повторив він безсило, майже крізь сльози. – Вона вже мертва. Тепер вона їх не залишить. Ані слова проти них не скаже. Вони могли втратити свою зірку, а так вона їхня назавжди, ще й свята мучениця… Вони будуть робити на ній бабки, будуть нею розмахувати, а вона бідолашна, мертва, її вбили ці сучі діти, дівчинку, мою ластівочку, і що вона зробить? Нічого, ви дурні, не розумієте, нічого?

Тепер він плакав по-справжньому, сльози текли йому по обличчю.

-- Бідна, бідна дівчинка, -- повторював він щораз невиразніше, слова ледь проходили крізь стиснене розпачем горло.

-- Спокійно, старий, ну, спокійно вже, -- заспокоював його Костуркєвич.

-- Все одно я дістану цього сучого сина, -- ридав він. Тепер його тримали швидше, щоб не впав, ніж щоб не вбив Клода.

Він плакав.

-- Це той самий Перхат? – почув він низький, гугнявий голос когось, хто тільки зараз наблизився до них. Відчув на плечі важку, велику, як буханка лапу.

-- Він зараз розклеївся, пане майоре, -- відповів Костуркєвич. – Але то файний хлоп, слово, я його знаю.

-- Це шок, прошу пана. Він в шоку й меле дурню, -- обізвався Клод, в якого вже пройшов страх.

Ступак мовчки окинув його поглядом, тільки на мить, немов поглянув на стерво, що лежить біля дороги.

-- Тааак… Ну, брате, тепер тобі нема чого шукати у Ставишина. А у Миколи і поготів.

Перхату здавалося, що він почув у цьому гучному голосі зрозуміння, але його горло стиснулося так боляче, що він не міг нічого сказати.

-- Круто він їх прикінчив. Костуркєвич, кажете, знаєте його?

-- Ми їздили разом.

-- Як захоче, скажіть, що може поїхати з вами. І займіться людиною. Щоб його не бачили в такому стані.

-- Слухаюся, пане майоре.

Перхат, надалі ридаючи та повторюючи:”Бідна дівчинка, бідна дівчинка”, дозволив повести себе через паркінг до вантажівки. Костуркєвич посадив його там, на дошках ящика, потім оглянувся, чи ніхто не бачить, заліз до кишені й крадькома витягнув з неї драже, загорнене у вощений папір, як цукерка. Розгорнув його і засунув Перхату просто до рота, немов дав грудку цукру коневі.

-- Все буде добре, старий, -- сказав він при цьому. – Ти ще його дістанеш. Всіх їх дістанеш.

Перхат кивнув головою, насилу переводячи подих. Таблетка смакувала, як хліб, свіжий, щойно з пічки. Він знав, що це. Поклав її під язик. Рот заповнило приємне тепло, а потім наростаючий холод, який поступово розпливався по тілу приємним, блаженним заціпенінням. Язик, ясна і піднебіння перетворилися в крижаний метал. Він дихав щораз спокійніше.

Костуркєвич почекав ще якийсь час, нарешті поплескав його по плечу і пішов.

Перхат залишився сам. Сперся спиною об кант скрині, втупивши мутний погляд в місце, де подвійна нитка дороги зникала за горизонтом. З-під важких повік тупо вдивлявся в конвої, що мчали в обидва боки. Дорога ні на йоту не змінила свого ритму. Нічого не зауважила. Вона просто була, така як кожного дня, зі своїм ревінням важких вантажівок, зі смородом вихлопних газів у сонячній спеці, з крикливими, строкатими базарами на узбіччях і біля паркінгів, з дєвочками, придорожніми барами, пролитим потом, прокляттями, масляними плямами, бійками… Дорога. Стихія. Левіафан.

Дорога, подумав він ще раз і закрив очі, не здатний дочекатися тієї миті, коли хоча б на кілька годин, на кілька милосердних миттєвостей опуститься з полегшенням в небуття.

Воно прийшло раптово, немов хтось одним різким ривком забрав його свідомість. Він опустився в море кольорової ніжності й пізніше ніколи не міг пригадати, що йому тоді снилося.

Він ніколи й не намагався.

Śpiąca Królewna

Rafał Ziemkiewicz

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

--">