Любов Михайлівна Білозерська - Хвала сонцю

Моя пісне

У муках зроджене дитя —

Це моя пісня,

Від неї в грудях хвильно так і тісно.

Чи ж зрадить можна спів

Отой, що так бринить в мені,

І серце аж горить у його племені?

Від синьооких пращурів моїх

До мене пісня струменить,

Душа ж тоді брунькує, не мовчить.

І пагонів тих молодих так рясноцвітно…

Живи ж на радість людям, на добро,

Моя любове-пісне!

Материнське

Гріє сонцем усіх

Цілий вік

Ненька невтомно,

Дбає про нас невгамовно.

Сяє блакитною радістю світ —

Мати іде до воріт!

І щодень, щогодини

Самозречно палить себе на кострищі

В ім'я щастя дитини.

Все бігом та бігом —

з-під хустини пасмо сяє білим крилом.

Як земля буде вічно крутитися

І світ буде допоки,

Не присяде і мати —

Зарум'янились молодо щоки.

Очі хлюпають радістю синьо до дочки і до сина

У росі, у щасливій сльозі…

* * *

Життя прожить —

Не поле перейти,

А все пізнати:

Радощі і муки,

Тягар узяти в серце і на руки.

І винести, не впасти, не здрібніти,

Горіть — палать, але не тліти.

Життя прожить — не тільки втіхи знать.

Але ж і болі.

І падати, і зводитись, й перемагать

Не стать сліпцем своєї долі.

Життя пройти — це для народу,

Для України жити.

І їй служить, її любить

І нею дорожити.

* * *

Як нам удвох розминутись при стрічі?

Я боюсь тобі глянуть у вічі.

Бо тоді прочитаєш в очах моїх болі

І надії на щастя з тобою,

Геть омарнілі і кволі.

Я не смію кружляти тебе

В почуттів своїх вирі

Хай у серці у мене цвітуть

Квіти ніжні і щирі.

І не хочу приймати

Від тебе жалів, співчуття,

А прошу: ти не стій.

На стежині мойого життя.

Як побачу тебе,

Заховаюсь у лоно усмішки

А мені (ой, невесело) й трішки.

Добрий день — і прощай!

Безтурботно всміхнуся,

Пустотливо крутнуся…

І сховаю сльозинку,

Що випаде з вій —

Ти не стій

На стежині моїй!

Купало

Нас Купало поставив обох на мосту,

Чула мову твою я просту

І горнулася серцем до тебе.

Жайвір пісню снував

Тільки нам, тільки нам

Із глибокого чистого неба.

Серед ставу Купало палив

Свою ватру гарячу…

А я чула, як серце твоє поруч плаче.

І пускали дівчата вінки…

А вінок мій давно десь далеко заплив,

І згоріли під сонцем квітки.

Ой Купало, веселий Купало,

Чом ти дав мені щастя так мало?!

Нащо зводиш обох на мосту для розлуки,

Не для щастя, для муки?

Старий сад на горі

вже стомився чекати

(похорон І. М. Волосенка, колгоспного садовода)

Старий сад на горі

Вже стомився чекати,

Молоденькі черешні

Побігли на шлях,

Чи не йде, виглядати,

І побачили раптом

Його на машині у тісній домовині.

Над селом пливла печаль,

І сад на горі руки ламає»:

«Не відходь, садівничий,

Не відходь, чуєш, кличу!»

А він не чув, стуливши повіки,

Стиснувши уста навіки.

І сад кинувся за ним,

Біг, упрівши,

Зупинився, закляк над труною,

Ураз розцвівши.

Ранети, вишні і груші

Прощалися рожевими,

Білими пелюстками-сльозами.

Сипали їх в домовину,

На свого друга —

Золоту людину.

* * *

Людське серце — квітка, і гарна,

Й вродлива…

Не зрань безжально

Той диво — цвіт,

Щоб з пелюсток криваве

Не вився слід

Не врази словом гострим,

Як бритва.

Добра розмова —

Свята молитва.

В ній — щиросердя

І доброта,

В ній — милосердя

І висота.

Осінь

День палає самоцвітно.

Ллється сяйво привітно,

Запалала груша на городі,

Осінь творить диво у природі

Дивовижні світяться палати,

Злототкані, хитрошиті

Всіх чарують шати.

* * *

Людина мусить бути чиста,

Як роса під сонцем іскриста,

Порядність в ній мусить бути

Завжди суща.

Я ворог людців загребущих,

На совість недужих,

Байдужих,

Підленьких,

Ниценьких і лицемірних,

У дружбі невірних.

* * *

Ти — моя радість,

Ти — мої крила,

Мої надії і моя сила,

Болі і муки, і сподівання,

Стрічі — розлуки

І сльози прощання.

Ти — моє щастя,

І моє горе,

1 почуттів море прозоре,

Ти — моя радість,

Ти — мої крила,

Стрічі розлуки,

Сумніви — муки…

А відректися від тебе несила,

Не моя сила!

* * *