Библиотека knigago >> Юмор >> Юмористическая проза >> Щедрий Кирило


СЛУЧАЙНЫЙ КОММЕНТАРИЙ

# 2729, книга: Ухожу и остаюсь
автор: Аркадий Самуилович Сарлык

"Ухожу и остаюсь" Аркадия Сарлыка - это пронзительное и глубокое произведение современной прозы, которое повествует о потере, памяти и непреходящей связи между поколениями. Главный герой романа, Алексей, отправляется в путешествие в родной город своего отца, чтобы больше узнать о его жизни и смерти. По мере того, как он углубляется в прошлое, Алексей начинает понимать, что его отец был не просто водителем автобуса, а человеком со сложной и трогательной историей. Сарлык мастерски...

СЛУЧАЙНАЯ КНИГА

Іван Сочивець - Щедрий Кирило

Щедрий Кирило
Книга - Щедрий Кирило.  Іван Сочивець  - прочитать полностью в библиотеке КнигаГо
Название:
Щедрий Кирило
Іван Сочивець

Жанр:

Юмористическая проза

Изадано в серии:

Бібліотека Перця #230

Издательство:

Радянська Україна

Год издания:

ISBN:

неизвестно

Отзывы:

Комментировать

Рейтинг:

Поделись книгой с друзьями!

Помощь сайту: донат на оплату сервера

Краткое содержание книги "Щедрий Кирило"

Аннотация к этой книге отсутствует.

Читаем онлайн "Щедрий Кирило". [Страница - 3]

оперативно, не гаяв часу навіть на їх читання. Тому на листі, що фамільярно починався «Дорогий Марочко!» він тут таки написав свою резолюцію: «Завідуючому відділом тов. Скребку. На розгляд».

«Не інакше, як хтось із земляків насідає на Марка Онисимовича, — зі співчуттям подумав Мурашенко. — Не завидую, не завидую. Бо від земляків взагалі найважче відбиватися. Вони тебе і в установі знайдуть, і вдома, як тільки адресу пронюхають, і до родичів приїдеш, то відпочити не дадуть. Ну, нехай уже там Скребко ламає голову».

Скребко мав у відділі досвідчену людину, яка скеровує скарги куди слід, тому не довго думаючи, поставив і свою резолюцію: «Тов. Шкроботу. До виконання».

І ось Шкробот, підперши лівою рукою гостре підборіддя, зсунувши на кінчик носа старенькі окуляри, взявся читати свіжий лист, помережаний трьома різноколірними резолюціями і витіюватими підписами.

«Дорогий Марочко! Звиняй, що потурбувала тебе аж на службі. Це, спасибі їм, добрі люди нараяли так зробити. Мовляв, напиши йому на службу, то неодмінно відповідь прийде. Не посміє не відписати, бо, мовляв, закон такий є, щоб на кожен лист відповідь була. Так оце я й те. А то уже скільки й не писала, а від вас ніякої вісточки. Воно мені, синочку, нічого й не треба, ніякої помочі. Бо, нівроку, живу, як і всі люди. Є хліб, є до хліба. Тільки ж до людей діти хоч в ряди-годи навідуються, а ти як виїхав з села рідного, то як у воду впав. Ніби колись отой Оверко-конокрад, що боявся самосуду, та й збіг світ за очі. Я все сподівалася, що може, хоч жінку свою відправиш до мене, покажеш, яка то вона, аж теж нема та й нема. І на листи мої не відповідаєте ось уже скоро два роки. Так чи ти загордився, чи мо’ в тебе така посада, що в село приїхати не можна? Тут Юхим Скрипка якось ляпав язиком, що тобі не можна до нас, щоб себе не скомпліментувати. А що воно таке, я так і не второпала. Ну, вже ж як не можна, то й бог з ним, ми люди прості, не наполягатимемо. Ну хоч листа ж одпиши.

На тому зостаюсь жива, здорова чого й тобі і сімейству твоєму бажаю. Твоя мати Мотрона Рибка».

«От тобі й маєш, — аж розгубився Шкробот. — Так це ж лист Марку Онисимовичу від рідної матері. До якого ж тут виконання? Але ж він уже зареєстрований. На ньому вхідний номер, дата і три резолюції. Тут, брат, уже ніякого заднього ходу не даси».

Шкробот відклав лист і поринув у глибокі філософські роздуми:

«Ось що таке лист. І що таке служби! Потрапив би цей таки лист до Мирка Онисимовича додому, і все обійшлося б спокійно, без мороки. Ну, прочитали, десь тим у ящик стола чи и тумбочку поклали, а то й викинули б. І ніхто за нього не спитає, піхто на нього ні вхідного номера не поставить, ні резолюції. Хочеш — відповідай, не хочеш — мовчи. Твоя добра воля.

А тут дзуськи. Це вже не просто лист, а документ. Офіційний папірець. Упаси боже, пропаде, то без догани не обійдешся. Та що говорити. Коли вже сам Марко Онисимович не посмів листа собі в кишеню покласти, а дав йому хід, значить такий порядок залізний. І я цього порядку теж не порушу».

Після таких аргументованих роздумів Шкробот за всією формою написав супровідну записку:

«Правлінню колгоспу села… При цьому пересилаємо лист від вашої колгоспниці Мотрони Рибки. Просимо розібратися на місці і дати їй відповідь по суті справи».

Через кілька днів Мотрону Рибку запросили у контору правління колгоспу.

— Писали синові листа? — запитали у розгубленої жінки.

— Еге ж, писала. А ви як дізналися? Чи не лихо яке з ним? — захвилювалася літня колгоспниця.

— Повернувся ваш лист. Ось він.

— Горенько моє! А що ж там синок? — мало не з плачем добивалася Мотрона.

— Живий і здоровий.

— Пише так?

— Та ні, з резолюції догадалися. З підпису його. Ось він, бачите?

— Слава ж тобі, боже! Живий, здоровий! — зраділа Мотрона. — То давайте ж мені той листочок. Хоч на ті його рядочки та на підпис дивитимусь. Легше на душі буде.

— Е, ні, тітко, — сказали в конторі.— Хоч який дорогий вам той лист, а нам він ще дорожчий. Ніяк віддати не можемо. Ми на ньому ось теж резолюцію напишемо: «Скаржницю ознайомлено. Такого-то числа, місяця і року».

— То, може, я хоч коли там заходитиму до вас та синочковою резолюцією милуватимусь, — благально мовила Мотрона.

— Це можна. Це — будь ласка, — пообіцяли у правлінні.— Приходьте і милуйтеся. Аж доки вашого листа з резолюціями не здамо в архів.


Книгаго: Щедрий Кирило. Иллюстрация № 6

Оставить комментарий:


Ваш e-mail является приватным и не будет опубликован в комментарии.