ЦВІТ ЯБЛУНІ - Етюд

то підіймається, тo падає, мов груди моєї дитини. Я з жахом вдивляюсь у сю боротьбу світла з життям, і мені здається, що в той мент, як воно погасне, одлетить душа моєї Оленки.

Страх який я став забобонний! Я засвічую свічку і рап¬том, набравшись зваги, гашу лампу. B хаті стає темніше, пропали блиски й різні тіні, на всьому ліг сірий сумний колорит. Сумно стало в моїй хаті. Я волочу втомлені ноги поміж сірими меблями, a за мною тихо волочиться моя згорблена тінь. Голова снує думки. Про що я думаю? Я ду¬маю про щось чуже, стороннє, неважне, a проте тямлю, що я не забув свого горя. Якісь голоси говорять у мені. «Чи не хочете оселедця?» Що? Якого оселедця? Я не задумуюсь над тим. Хтось чужий поспитав, і так воно лишилося. «Гід¬рохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чогось се слово мені вподобалося, і я повторяю його з кождим кроком і боюсь пропустити в йому якийсь склад. Воно якусь дивну полег¬кість робить моїм гарячим очам; вони спочивають, солодко спочивають, і перед ними починають простягатися довгі зелені луки з такою свіжою травою… He чую свисту, за¬тихло калатало…

Годинник у столовій пробив другу. Голосно, різко. Ci два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйо¬тини. Вони мене мало не забили.

Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось

лиxa i душа ваша напружена, мов струна на струменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

з-перед очей моїх пропали зелені луки, і я знов почув далеке калатало…

Вікно сіріє. B хаті все так само, як i досі було: так само нагинається од pyxy повітря жовте полум'я свічки, так само хилитаються тіні й висить морок, a проте є щось нове. Певно, ciрe вікно.

Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніш не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми мебля¬ми; бачу своє серце, в якому немає найменшого горя. Що ж, смерть - то й смерть, життя - то й життя!..

Двері од кабінету рипнули, і в хату тихо входить лікар. Хороший, давній друже! Він тільки що зі спальні, од моєї дитини. Він стискає мені руку й дивиться в очі. I я розумію його: «Нема рятунку?» - «Нема»,- кажуть його чесні очі. Він непотрібний і одходить, a нa порозі стоїть жінка і пов¬ним благання й надії поглядом проводить його через усю хату, наче він несе з собою життя нашої Оленки.

Потому вона переводить очі на мене. Гарячі й темні од нічниць і тривоги, блискучі од сліз і гарні. ЇЇ чорне волос¬ся, зав'язане грубим жмутом, таке м'яке і тепле. Bсe сe

я бачу. Я все cе бачу. Я бачу її миле заплакане обличчя, її голу шию і злегка розхристані груди, звідки йде запашне тепло молодого тіла, і в той мент, коли вона лежить у мене на грудях і тихо ридає, я обіймаю її He тільки як друга, a як привабливу жінку, і наче крізь сон тямлю, що в голові моїй лишається невисловлена думка: «Не плач. He все про¬пало. Ще у нас будуть…» А, підлість!.. як може родитись така потіха під свист здушеного смертю горла? Оленка вмupaє… Hi, cе нe може бути… Ce дико… cе безглуздо… Хто її забирає? Кому потрібне її життя?.. Хто може ви¬точити кров мого серця, коли я ще живий… Мою Оленку, мою радість, мою дитину єдину… Ні, не може того бути… не може бути… A, cе безглуздо врешті, кажу я!..

Моя жінка, сполохана стогоном із спальні, метнулась туди, a я кидаюсь по хаті, як зранений звір, і в непогамо¬ваній злобі розпихаю меблі, й хочу все знищити. «Се підло, cе безглуздо»,- кричить у мені щось, і зуби скриплять од скритого в серці болю. «Сто чортів! Ce насильство!»-бун¬тує моя істота. «Се закон природи»,-говорить щось іззаду виразно, але я не слухаю і бігаю по хаті. З моїх уст готові зірватися грубі слова лайки, і я говорю їх, говорю уголос і сам лякаюсь свого голосу. Щелепи мені зводить, холодний піт вмиває чоло… Я падаю в крісло, закриваю очі доло¬нею… A-a!

Я сиджу так довго.

Чи тo мені здається, чи справді свист тихшає? Що ж воно - кінець? Але жінка мовчить, не чутно плачу. A може, їй легше? Може, їй легше, моїй дитині? Може, все минеть¬ся, вона засне і завтра її очка будуть сміятися до тата?

Хіба ж cе неможливо? Хіба ж я сам, як був дитиною, не вмирав уже, навіть лікарі од мене одмовились, a проте… Господи! Єсть же якась сила, яку можна вблагати!

Свистить? Ні, справді, наче легше їй дихати… Коли б тільки заснула. Коли б заснула… To --">